Віримо...

   
 Кожен із нас у щось вірить, чи не так? Зустрічаються, звісно, і повні атеїсти, але вкрай рідко. Та й ті не можуть встояти перед спокусою "перекласти" парочку свої проблем або ж сподівань на так зване «що буде, те буде» чи «як Бог дасть». Так вже влаштовані люди.
     Отож, ми віримо. Запевняємо себе в тому, що все, що не робиться – до кращого. Хай навіть як не згодні зі змінами чи неприємними обставинами. І саме завдяки цьому прояву загальної ментальності переживаємо кризові періоди свого життя.  
       А й справді, все кудись дівається! І шалена біль, завдана кимось, і обурення впереміш з ненавистю, і спогади стають лише черговою папкою в архіві нашої пам'яті, яка згодом, як і всі інші, припаде пилюкою. Час лікує, правда ж? Чи то не час, а власна чила духу? А, можливо, любов та підтримка таких близьких нам людей? Називайте, як хочете, але все це є псевдонімами Віри, яка живе в людських серцях, кожних кілька секунд вкраплюючись у нашу кров та підсвідомість.                
        Вперше Вона з'явилася всередині розбитої, та ні, навіть розтрощеної вщент, душі, якій була так потрібна ота остання рятувальна "соломинка". І зараз деякі розчаровані люди, та все ж ті, що мають жагу до життя, хапаються за Вірута прикриваються нею, як нещасною парасолькою в страшну зливу. Все одно намокають, але до останнього тримають над головою такий необхідний «захист», щиро вірячи у його беззаперечну надійність. ... і зива проходить, вони "обсихають" та щасливо живуть далі, до наступних випробувань і гроз погоди життя. 
      Шкода лише, що такі "парасольки" не продаються в супермаркетах. Ці товари мали б шалений попит та стовідсоткову ефективність. 
      Вірте. Гарна то, все-таки, річ. Бо все минає, все проходить – як не крути, а цій «парасольці» ми перечити не в змозі…