Листи...

       
    Ми перестали писати листи, а разом із тим бути чуттєвими та справжніми. А навіщо? Можна ж просто відіслати мейл чи подзвонити, це ж набагато швидше, зручніше. НТР, як не крути, полонить усе, найбільше людей. Вони самі стають схожі на багатофункціональні компактні чіпи. Звісно, ми не можемо жити, ізолювавши себе від тисяч ноу-хау, які згодом стають звичними речами. Пороте не можна отак от просто здаватись перед якимись там залізяками. 
     Ми перестали писати листи, а разом із тим цінувати спілкування. ТІ люди старанно виводили текст на папері, намагались розповісти те, що їх хвилює, чи низку важливих подій, чи просто те, що сумують. Вказували адреси на конверті та відсилали. ТІ люди з нетерпінням чекали на відповідь, дехто з трепетом.. Вдвічі приємніше отримувати такого роду звісточки. Читати і знати, що ти комусь дійсно потрібен, що хтось турбується, хоч і на відстані. Зберігати їх десь у маленькій скриньці і час від часу перечитувати. Знати, що ти можеш потримати лист в руках, доторкнутись, символічно пов'язуючи його з певною важливою людиною або ж подією у житті. Це було колись, а зараз...
     Ми перестали писати листи, а разом із тим стали все більше лицемірити. Кожного дня, навіть по декілька разів відсилаємо й отримуємо короткі, майже беззмістовні, просякнуті пафосом та вульгарністю повідомлення в мережі. У наш час втратили свій сенс та значущість запитання "Як у тебе справи?", "Що нового?", а що ще жахливіше "Я тебе люблю". Тепер діти, підлітки і навіть деякі дорослі "кричать" на сторінках інтернету всім і кожному, що "люблять", "жити не можуть" без людей, яких частенько знають від сили по кілька тижнів або ж взагалі тісно не спілкуються. Це страшно! А ще давно вже ніхто не пише листів. Хоча б просто так, тому що захотілось. Це ж так важливо...
Найбільше в листах мені подобається "P.S." Як на мене, цей пункт є найважливішим, хоч завжди невеликого обсягу. Там сказано більше, ніж у всьому посланні...
    Ми перестали писати листи, а разом із тим ПО-СПРАВЖНЬОМУ слухати, чути та любити...

P.S. Напишіть мені листа. Довгого. Просто так. Я знатиму, що щось все-таки значу для когось.

Віримо...

   
 Кожен із нас у щось вірить, чи не так? Зустрічаються, звісно, і повні атеїсти, але вкрай рідко. Та й ті не можуть встояти перед спокусою "перекласти" парочку свої проблем або ж сподівань на так зване «що буде, те буде» чи «як Бог дасть». Так вже влаштовані люди.
     Отож, ми віримо. Запевняємо себе в тому, що все, що не робиться – до кращого. Хай навіть як не згодні зі змінами чи неприємними обставинами. І саме завдяки цьому прояву загальної ментальності переживаємо кризові періоди свого життя.  
       А й справді, все кудись дівається! І шалена біль, завдана кимось, і обурення впереміш з ненавистю, і спогади стають лише черговою папкою в архіві нашої пам'яті, яка згодом, як і всі інші, припаде пилюкою. Час лікує, правда ж? Чи то не час, а власна чила духу? А, можливо, любов та підтримка таких близьких нам людей? Називайте, як хочете, але все це є псевдонімами Віри, яка живе в людських серцях, кожних кілька секунд вкраплюючись у нашу кров та підсвідомість.                
        Вперше Вона з'явилася всередині розбитої, та ні, навіть розтрощеної вщент, душі, якій була так потрібна ота остання рятувальна "соломинка". І зараз деякі розчаровані люди, та все ж ті, що мають жагу до життя, хапаються за Вірута прикриваються нею, як нещасною парасолькою в страшну зливу. Все одно намокають, але до останнього тримають над головою такий необхідний «захист», щиро вірячи у його беззаперечну надійність. ... і зива проходить, вони "обсихають" та щасливо живуть далі, до наступних випробувань і гроз погоди життя. 
      Шкода лише, що такі "парасольки" не продаються в супермаркетах. Ці товари мали б шалений попит та стовідсоткову ефективність. 
      Вірте. Гарна то, все-таки, річ. Бо все минає, все проходить – як не крути, а цій «парасольці» ми перечити не в змозі…

In vino veritas!

    Коли дуже довго шукаєш відповідь на одне запитання, перебираєш всі варіанти виходів, думаєш, а чи не краще було б так, а чи б не спитати поради в того, а чи може просто спробувати плисти за течією?.. 
     Під час цих пошуків несвідомо для самого себе зав’язується великий та складний вузол, занадто складний для того, щоб розв’язати його. Він складається з твоїх же думок та всіх можливих припущень. Згодом наступає момент, коли не залишається нічого іншого, як лише розрубати його чимось дуже гострим. Тому що просто неможливо далі тягнути його на собі. І якщо так ставитись до кожного маленького вибору в житті, то чим же тоді жити? Хіба не правильно жити допущеними помилками? Хіба не правильно робити помилку, а через деякий час повторювати її? І я скажу всім, хто питатиме чи вагатиметься: ЦЕ ПРАВИЛЬНО! Бо інакше ми просто рубатимемо вузол за вузлом, і в кінці кінців залишимося наодинці з купою недопущених помилок, які необхідно було допустити. Не варто шукати винних крім себе.   
       Будьте винними, робіть боляче, йдіть назавжди, зневірюйтесь, падайте! Без цього не зрозуміти, не цінувати, не любити. Не знайти свого. Хай люблять вас, якщо навіть ви не любите. Любіть того, хто не звертає жодної уваги на ваші сумні очі. Не варто дослухатись до здорового глузду: він завжди підказує ЗАНАДТО правильне рішення. Вся чарівність у повній нелогічності. Лише одне ви мусите робити за канонами правильності: бути щирим та говорити правду. Хай це буде недоречно, по-дурному, дивно, але це єдина річ, яка виведе на істиний шлях. А якщо так не дуже виходить, то випийте вина. 
                                                                                                                      In vino veritas!